Життєпис старця Парфенія (Невмержицького)

(з ілюстраціями)

Зміст

Передмова

Дитячі та юноцькі роки

Роки послуху та постриг…

Відбування покарання…

У Себіру після звільнення

Повернення на Батьківщину

Настанови старця

Спогади про старця

Джерела та література


  Тогда предадя́тъ вы въ ско́рби и убiю́тъ вы́: и бу́дете ненави́дими всѣ́ми язы́ки и́мене Моего́ ра́ди (Мф. 24,9)*

Передмова

Кожен народ прагне і хоче визначити себе до чогось найвищого та найчистішого. Саме це для нашого українського народу виражали подвижники благочестя, святі. Вони завжди несли в суспільство свій ідеал і були його духовним осередком, його твердженням, його історією. Великим даром Божим для нас є сонм Сповідників за віру Христову в XX ст., а серед них архімандрит Парфеній (Невменжицький) в образі діяльної, сміливої та відвертої людини.


Наші сучасники знають старця Парфенія, як полум'яного ревнителя чистоти Православ'я, як виразника Живого Передання, частиною якого він сам і був, як чогось суто церковного та рідного. Але в молодості та зрілості на його долю випали дуже тяжкі випробування. Важкий хрест ніс ревний пастир, коли – в епоху терору та найлютішого атеїзму, арештів та мучеництва – на Церкву Христову обрушилися небачені ще раніше в історії за своїми масштабами та жорстокістю гоніння. Але він вистояв, прославив Вседержителя, проніс свою полум'яну віру перед переслідувачами та показав, як потрібно любити Христа та бути вірним Йому за будь-яких умов.


На сьогодні вже опубліковано чимало матеріалів про життя Старця. Багато з них були використані в цій роботі й зазначеніі наприкінці. При складанні життєпису ми не намагалися стилізувати його під агіографічні канони, навмисно «пригладжуючи» образ Старця. З іншого боку, це й не наукове дослідження, що рясніє історичною інформацією, прізвищами та датами. Наш життєпис переважно складений із вибраних спогадів, а його мета – допомогти благочестивому читачеві відчути внутрішнє горіння подвижника. Тому будемо дуже раді, якщо ви отримаєте від читання духовну користь та допомогу у спасінні.

Дитячі та юноцькі роки

Архімандрит Парфеній (Павло Йосипович Невмержицький), народився 5 березня 1900 року в багатодітній селянській родині. Жили вони на хуторі Дуброва (після 1939 р. село Дібро́ва) Лугинської волості Овруцького повіту Волинської губернії (нині на Житомирщині). Батьки майбутнього старця Йосип і Феодора були глибоко віруючими людьми. Особливо вирізнялася своїм високим духовним життям мати. Розповідали, що вона передбачила Велику Вітчизняну війну.


Є люди, обрані для служіння Богові від утроби матері. Таємничим, незбагненним для нас чином творить Господь душу такої дитини, посилаючи праведника благочестивому роду. Як буває вона чиста й висока, коли насичується благодатною силою віри, смирення та любові! Весь побут і уклад сім'ї майбутнього старця будувався саме на правилах віри та благочестя, і діти з дитинства не просто чули слово Боже, а й намагалися жити за Господніми заповідями.


Згодом отець Парфеній згадував: «Батьки мої за царського ладу поступово купували землю, худобу та мали… [чимале] господарство, [яке] належало до категорії потужних середняків, але кулаками не значилося. Наша родина складалася з шістнадцяти чоловік». Пізньої осені, коли зібрано весь урожай, у селян до революції був звичай їздити в паломництво по монастирях. Це дивовижний, особливий світ, за брамою якого, здається, перестає мчати час, і душа раптом знаходить особливий спокій і світ, дихається та відчувається легко, і ти дивишся всередину себе, як у бездонний колодязь. Діти відчувають благодать особливо чітко, і ці високі переживання залишають сильний відбиток у серці, багато в чому визначаючи іхне майбутнє.


У 1914 році Павло Невмержицький закінчив три класи сільської школи. Як і багато інших подвижників благочестя, він досить рано виявив у собі покликання до чернечого життя. Ставши старшим, Павло любив відвідувати Києво-Печерську Лавру, яка ніби ширяє над Дніпром. Але революція 1917 року змінила хід історії. У цей період у народі згасає благочестя. Проте біля с. Чоповичі відбувається зворотне. Тут з’являється чоловічий монастир. «Від чоповчан Павло вперше [й] дізнався про Поліський Афон – Кип'яченський монастир» (нині Казанської Ікони Божої Матері чоловічий монастир).


Урочище Кип’яче було святим місцем для християн Полісся. Тут, приблизно в 1911 рік, у джерелі явилася чудотворна Казанська ікона Божої Матері, від якої йшло сяйво. «Після цієї події води джерела стали цілющими. Слава про нього розійшлася по всьому Поліссю… Навіть у 20-30 роки до святині не припинявся потік паломників з Чернігівського, Конотопського, Волинського округів і північно-західних губерній». І спалахнуло в душі хлопця бажання неодмінно відвідати цю обитель. А побувавши одного разу, почав приїжджати знову та знову. «Незабаром в обителі звернули увагу на білявого юнака, а Павло, придивившись до життя братії, побажав з ними залишитися». Наче знайшов свою небесну батьківщину тут, на землі. На своєму першому допиті він скаже слідчому, що «згодом став ченцем, чого я й добивався».

Роки послуху та постриг у чернецтво. Перший арешт і ув'язнення

Свято-Преображенський монастир в урочищі Кип'яче. З 1921 р. каплицю над джерелом зробили монастирським храмомА сталося це так. Весною 1920 року юнака насильно мобілізували до армії в м. Овруч. «Але наступного дня я втік.., – згадував отець Парфеній, – прибув до себе додому в Дуброву. Став ховатися…». Ймовірно, він не хотів брати участь у громадянському протистоянні. Потім «я пішов у Свято-Преображенський монастир, що в урочищі Кип'яче на річці Ірша» та став послушником.


Роки послуху для Павла стали роками випробування та духовного змужніння. Тут солодка мрія про чернецтво дозріла в усвідомлене та глибоко осмислене прагнення до чернецтва. Братія розкрила йому таємниці внутрішнього життя та самим своїм життям допомогла зрозуміти, що значить бути ченцем у богоборчій державі, де богослужіння сприймається як ворожі дії проти державного ладу, в якій ти гнаний за ім'я Христове. Це був усвідомлений вибір, своєрідна готовність постраждати за віру, якщо так управить Господь.


У монастирі Павло не тільки осягав основи рівноангельного життя. Братия навчила його ремеслам. На той час у монастирі жило близько 30-ти насельників. Зростало число братії, було багато молоді, постриг у чернецтво приймали місцеві селяни. Монастир органічно вплітався в канву народного життя Полісся. Він мав свою землю та користувався серед поліських людей значним авторитетом, особливо шанували чудотворне джерело, де хворі отримували зцілення. Через брак землі для прогодування ченці та послушники ходили по навколишніх селах і різними ремеслами заробляли кошти, які розподілялися на всю братію.


За благословення (резолюцією) митрополита Київського Антонія (Храповицького) цей монастир вважався Афонським подвір'ям. «У Кип'ячому, – згадував згодом старець, – у нас були афонські [ієромонах Константин та ієродиякони Євгеній і Моісей зі «Старого Афона»], я навчений по афонськи. Афонський статут у нас був». Всі ченці монастиря дотримувалися давніх традицій та були противниками обновленської течії.


Тут уперше виявилася схильність молодого послушника до юродства. Було на той час Павлові 20 років. Вік ще зовсім юний, але в Господа свої терміни. Він вже в молоді роки висловлював зрілість у судженнях та був наділений від Бога духовними дарами. «Біжать послушники юрбою, запізнюючись на вечірню службу. Павло обганяє всіх, забігає до Храму й лягає за порогом упоперек дверей. Хлопці вбігають до Храму, чіпляються за нього та падають один за одним». Незрозумілою й дивною здавалася тоді поведінка молодого послушника, поки не настав час, коли закрили обитель і все, що алегорично намагався показати Павло, збулося. «Монастир розорили, а насельників розігнали, хтось із них потім загинув, а хтось і в безбожне життя впав».


Молодий інок Парфеній (Невмержицький)Через вісім років після приходу в монастир зодягнули Павла в ангельський образ з ім'ям Парфеній (грец. Παρθένιος – ц.слов'ян. «дѣвственнікъ»), але залишався молодий чернець в обителі недовго. На початку 1928 року Й. Сталін, «тричі виступаючи з приводу наступу на кулака, закликав до розгортання рішучої боротьби з релігією. Саме на цей період і припадають перші арешти серед ченців Кип’яченського монастиря». Вже 1930 року після доносу, молодого Парфенія було заарештовано, а приводом до арешту ченця стала його перша проповідь, що тривала близько 2-х годин. Одного разу на урочистеому богослужінні, коли братія святкувала 10 п'ятницю по Великодню та чудове явління Казанської ікони Божої Матері, були присутні близько 200 паломників, і тому проходило воно під відкритим небом. Ввечері та вночі перед віруючими з повчаннями виступали священики та монахи. А вранці настоятель монастиря, отець Рафаїл благословив молодому ченцю вперше сказати проповідь.


Піднявшись на дерево, монах Парфеній розповів віруючим про життя вмч. Пантелеїмона. Порівнюючи життя святого з стражданнями вбитого бандитами в 1921 році ченця Іраклія (за місцевим переказом то був напад більшовиків): «Якщо когось виселяють, ми не повинні плакати та ставити це в образу. Це є таємниця Божа… Ми повинні відчувати себе вільно і бути в повній покорі, де б ми не знаходилися. Це є Божа воля». Він говорив у повній тиші, ніби пророкував свою долю. Арешти, заслання, вигнання переживала в ті роки не одна сім'я. У своєму першому слові майбутній старець порівнював життя сучасників із життям давніх мучеників.


Згодом після арешту ченця, уповноваженний знайшов, що слідством не зібрано достатньо доказів для передання обвинуваченого Невмержицького суду. Слідчі розуміли, що Павло Йосипович не винен, але репресували його під статусом соціально небезпечного. Для цього вони вигадали проповідь контрреволюційного змісту, яку нібито висловив Парфеній. У ті роки закон був не на боці християн і молодий інок був укладений у концтабір, сроком на три роки та етапований для відбуття покарання до Ухтінлагу. Таким чином ченця Парфенія було визнано політичним ворогом держави по сфальсифікованій справі, в якій була відсутня навіть санкція прокурора на арешт.


Згодом «за старанну працю» сповідник був звільнений достроково. «Повернувшись до рідного монастиря, [у 1933 р.] він був висвячений у сан диякона». Але «на початку 30 років розгорнулася колективізація. У масштабах усієї країни йшла повна й остаточна ліквідація монастирів». А вже напочатку 1934 року монастир розігнали. «Храм Казанської ікони Божої Матері розібрали, зрізали хрест над джерелом, а саме джерело пробували засипати. На цьому місці зробили кошару для колгоспної худоби. Монахів вигнали, в їхньому будинку розмістили пастухів, забрали і город». Насельникам обителі заборонили проживати в довколишніх селах, виславши в сусідні райони. На цьому завершується історія Кип’яченської обителі» того періоду.


«За свідченням черниці Архелаї, отця Парфенія від розправи врятувало лише те, що він у момент руйнування обителі перебував на послуху поза її стінами». Того ж року після Великодня в Братському монастирі на Подолі іеродіакон Парфеній був висвячений у сан священика та направлений до Храму с. Устинівка Чеповицького району. Але вже «восени 1935 року [цей] Храм закрили. На вимогу дільничного міліціонера залишити село в триденний термін ієромонах Парфеній поїхав до Архангельського краю, де два роки служив у [Свято-Троїцькій] Церкві с. Піщанина Котласького району». Він змушений був залишити Україну, думаючи, що не надовго, але судилося бути інакше.

Відбування покарання в Себіру

Настав 1937 рік. Влада з потрійною енергією знову заарештовувала «ворогів народу». Багато з них того ж року було розстріляно. «Другий арешт [ієромонаха Парфенія] припав саме на «рік великого терору», коли слідство велося за спрощеною схемою. Це означало, що арешти проводилися за неперевіреними свідченнями «свідків». Не впевнившись у правильності показань як свідків, так і звинувачених, справа дуже швидко передавалася не в суд, а на розгляд «трійки», яка протягом декількох хвилин виносила вирок. Від слідчих, якщо можна їх так назвати, вимагали необхідний для звітності відсоток репресованих… Звинувачення йому не пред’явили і на суд не викликали. Він був засуджений заочно на десять років таборів». Ув'язнення ієромонах Парфеній відбував у Ханти-Мансійську та Ухтпечлазі Комі АРСР.


Ухто-Печорський ВТТ (селище Чиб'ю) швидко став одним із найбільших таборів СРСР (на 01.1938 р. – 54800 чоловік). Ув'язнені видобували нафту, радій, асфальтити та вугілля, будували автодороги та залізниці (Котлас – Чиб'ю, Кожва – Воркута), займалися лісозаготівлею та баржебудуванням


На етапуванні батюшка зустрівся з молодим вірующим Андрієм, якого згодом сам постриже в чернецтво з ім'ям Модест: «У цій дорозі я й потоваришував із отцем Парфенієм, – згазував отець Модест, – Я худий був, кволий, а він мужик здоровий, міцний монах, все вмів, так весь термін мене й підтримував…» Розповідає священник Александр з Богоявленського Храму, де архимандрит Модест був настоятелем: «Модест, його тоді ще Андрієм звали, познайомився з отцем Парфенієм, міцним таким ченцем, богатирської сили людиною. Модест слабенький був, але за другом як за кам'яною стіною тримався. Коли вперше зайшли до барака, там як ціле місто всередині: вулиці та провулочки. З нар карний злочинець зіскочив, почав було задиратися, але Парфеній не з того був тіста, щоб терпіти. Дав у лоб одного разу, і ліг урка на підлогу. Народ сміється, а отець Парфеній суворо пояснив: «Я монах». І більше їх із Модестом ніхто ніколи не чіпав».


Навіть будучи в неволі отець Парфеній продовжував вести напружене духовне життя. На Великдень, день який ув'язнений ієромонах обчислював особливим чином йому вдавалося мати все необхідне для богослужіння. Батюшка робив одяг із газет і здійснював святкові богослужіння під нарами. І як же урочисто звучали слова Великодніх співів у сірому брудному бараку! Як перетворювалися обличчя та душі людей, що здіймаються над страшною дійсністю!


Справді, «пекло сталінських таборів виявилося безсилим перед благодаттю Божою, явленою в цій людині». Будучи ув'язненим він почував себе вільним, він зневажав зло. Це велике мистецтво. Коли ми наближаємося до добра, зло зникає, як неіснуюче, як вигадка нашої уяви. Безумовно йому допомагали внутрішня молитва та чистота душевна.


В одному з листів котлаському священику старець писав: «Я особисто пропрацював шість років ув'язнення разом з отцем Модестом… Нам двом табірний уряд подав почесні грамоти та нагородження грошима за хорошу поведінку та роботу». «Під час блокади Ленінграду я віддав усі свої заощадження на війну та закликав інших ув'язнених наслідувати мій приклад». У таборі отець Парфеній віддавав «шпані» (так він сам називав кримінальників) майже весь свій пайок, задовольняючись малим. Працював разом з усіма, але в дні церковних свят відмовлявся працювати.


«За щире сповідання віри багато хто поважав отця Парфенія. Одного разу начальник табору намагався змусити його вийти на роботу в святковий день. Але «шпана» заступилася: «Відчепися, або ми тебе приберемо»». Інший випадок старець згадав пізніше: «Коли я був ув'язнений… п'ять днів не пив і не їв, якщо мені не дозволялося в неділю проминути роботу… І вони відразу… всі з'явилися, подивилися і вирішили: не чіпайте його. Ось бачите, я свою незалежність відстояв»


Читаєш рядки спогадів, і мимоволі постає образ людини, яка воістину бачила у всьому Промисл Божий. А його смирення та прагнення жити по Божій волі перемагали сили зла, і лише в Ханти-Мансійську, він розповість своїм духовним чадам, що двічі був під сокирою і життя його висіло на одному волоску. Але Господь зберігав праведника на його шляхах земних.


Ув'язненний Андрій Мелентьєв, у майбутньому архимандрит МодестПриведемо також спогади архимандрита Модеста (Мелентьєва) про період його ув'язнення в Карелії. У листопаді їх привезли на станцію «Мєдвєжья гора» до лісу й висадили. А там навіть і бараків немає. Прямо на снігу були поставлені на каркасах намети, нари суцільні з круглих жердин на два поверхи, не всяк і застрибне, і по двісті чоловік у кожному наметі – і дві буржуйки круглі на всіх. А, головне, намети всі діряві, можна зірки рахувати… Лежимо, хто в чому прибув, торбинки під головами, втісну, а як бік здохне, один одного питаємо: хлопці, може, на інший бік повернемося, по одному ніяк, колінки тицяються…


Бувало, пробудимося вранці, будили о четвертій ранку, а на нас снігу намело. І світла ніякого, тож «снідали» в темряві, навпомацки… А потім по четверо в ряд і в ліс: охорона вся в чорному, з собаками, крок праворуч, крок ліворуч… Вороги народу!.. Так ми ходили, тримаючись один за одного, щоб хтось не хитнувся вліво-вправо. Адже й старі були та і так слабкі всі… Увечері суп-чечевиця півлітра, морожена картопелька нечищена, дрібна-дрібна… А головне, що посуд треба було мати, так у кого не було, по черзі чекали… Ой, зараз згадувати не можу, а одяг вимокне – сушиш на собі, поки сам теплий… Холод, голод – було нестерпно. Почали наші люди йти у великій кількості на той світ…».


«Возили нас по різним місцям на роботу, виконували найважчі роботи, сил не вистачало виконувати норми, а тому і харчування зменшувалося. Харчувалися однією «бовтанкою»: кілька грам борошна та вода, от і весь обід на день». «…взуття не було – арештантам доводилося різати автопокришки та прив'язувати шматки гуми до ніг, на зразок бахіл».


«Ми виснажувалися багато, – згадував отець Модест, але єдина віра, надія та любов не давали подолати наші душі зневірі та відчаю. Тільки молитва і втішала, і підкріплювала душевні та тілесні сили. І її, святу молитву, не залишав ніколи і таємно і явно в бараку та на роботі молився. І на волю Господню у всьому покладався…»


Після звільнення отець Модест дізнався, що зі ста п'ятдесяти заарештованих з ним священиків вийшли з таборів лише п'ять чоловік! «І то паралізовані, нікуди не придатні. Хтось служив трохи, з виразками та хворобами, пенсії так і не заслужили, померли. Ось я тільки до таких років, все ще живий…» Так переживали ув'язнення, гоніння, приниження та наклеп заради Христа.

У Субіру після звільнення

У 1947 році після звільнення ієромонах Парфеній спочатку служив другим священиком у м. Котласі Архангельської обл., а наступного року приїхав до «дєрєвні» Шапша, і здається, зовсім не випадково. Вбачається в цьому Промисл Божий. Адже батюшка був людиною «високого духовного життя, як згадують про нього сьогодні всі, хто з ним спілкувався». Це стало великим благом для мешканців цього села. У них з'явилася можливість брати участь у Таїнствах Церкви, зокрема хреститися повним чином.


Віруючі села («дєрєвні») Шапша, які «міцно тримали ключі від Церкви». Село знаходилось за 30 км від районного центру, селища Самарова (з 1950 р. селище увійшло до складу м. Ханти-Мансійська). Потрапити туди можна було влітку на човні, а взимку – на коні


«З 1937 по 1942 роки на території Сибіру не було жодного правлячого архієрея. У ці роки було скасовано всі сибірські єпархії… На той час було закрито практично всі храми, що діяли на території сучасної Югри, священики заслані, розстріляні, замучені.., але невеликий сільський Храм, загублений у непрохідній тайзі, у дні великих православних свят, як і раніше, закликав дзвоном на богослужіння». А отець Парфеній своїм служинням і молитвами підтримував вогник віри в серцях православних людей Сибіру.


До 1959 року Храм св. Євфимія Великого в Шапші був єдиним чинним на величезній території Ханти-Мансійського національного округу. Його «могла збагнути та сама доля, що сотні інших храмів новоствореної «країни советів», адепти якої голосно проголошували будівництво нового світу, руйнуючи вщент старий». Але міцна віра, надія на Божу волю та мужність кількох православних християн змогли зберегти цей Храм аж до хрущовських гонінь. Хоча влада постійно шукала причин для його закриття. Так у 1927 році комісія в акті обстеження вказувала, що використовувати Храм абсолютно неможливо, він повинен ось-ось обвалитися. Але Храм простояв після такого «вердикту» ще довгий час.


У ті нелегкі роки виявлялося найвище та найнижче в людських душах. Гоніння стали тим горнилом, де очищалися серця істинно віруючих людей. Це було щоденне мучеництво протягом кількох десятиліть: віруючі зазнавати глузування та нерозуміння, озлобленість представників нової влади, навіть їхні прямі погрози, болісний страх за життя, що народжується дияволом у серці кожного, гнітючу атмосферу навушництва та абсолютного безправ'я…


Багатьох людей тоді засилали до Сибіру, і селище Ханти-Мансійськ (з 1950 р. місто) у роки гонінь було місцем такого заслання. «У 1930 сюди ринув потік спецпереселенців: розкулачені, гнані за православну віру, переселені калмики та інші. Засланці переважно селилися в районі, названому Перековкою. Перекувати, на думку представників влади, означало перевиховати, переробити на інший, радянський лад.


Тоді тут була тайга. Репресовані рили землянки, будували хатинки. Мало хто з них переживав першу зиму, адже морози стояли за 50 [градусів]. Тепер мало хто пам'ятає, ким було збудовано це селище, яке згодом стало частиною міста. Щотижня переселенці мали відзначатись у комендатурі – сьогодні поряд із цим місцем поставили пам'ятник жертвам політичних репресій».


Ханти-Мансійськ – місто, побудоване «ворогами народу» (до 1940 р. селище Остяко-Вогульськ)


Віруючі, залишившись без пастирів та храмів, постійно потай збиралися на молитву по домівках, читали по пам'яті молитви та канони. Щоправда, лише з тими, про кого знали, що не видадуть. Розповідають, що серед них були справжні молитовники – вичитували Псалтир за день. У деяких сім'ях засланців за віру кожен день починався з ранкових молитов, потім – кілька акафістів, також у недільні дні та свята самі прочитували обідниці.


Харчувалися дуже мізерно: пара картоплин – ось і весь денний раціон. Якось у 1956 році сімнадцятирічний юнак Василій цілих п'ять годин добирався на лижах до батюшки на свято Благовіщення Пресвятої Богородиці. Разом із ним приїжджали й інші люди із Ханти-Мансійська на конях. Саме до таких вірующих прибув на служіння ієромонах Парфеній.


І тому «предметом особливої турботи батюшки стала громада [саме] Ханти-Мансійську, що складалася як із місцевих жителів, так і із засланців». Батюшка зрідка, але постійно приїжджав туди з Шапші для здійснення Таїнств і треб: «освячував нові будинки, хрестив дітей, здійснював вінчання та відспівування». Дуже тепло приймали його на Перековці. «І якщо таємні християни раділи будь-якій можливості поспілкуватися з духоносним пастирем, вважаючи саме його існування дивом, то зовсім інакше ставилися до нього войовничі атеїсти. Батюшці доводилося терпіти від них образи, глузування та хамство». Особливо зросла озлобленість у 60 роках.


«Літні парафіяни православної громади [Шапші], які на той час були молодими, добре пам'ятають цього «справжнього» батюшку. У країні, що йде бадьорими нашагами в комунізм, отець Парфеній був «пережитком минулого», але для людей думаючих уособлював відданість тисячолітньої традиції. Він ніби височів над часом і метушнею, свідчуючи про вірність Христу своїм служінням». У селі батюшка став відомий не лише як пастир, а й як майстерний пічник, тесляр і столяр – на всі руки майстер, а «такі умільці на вагу золота». Він умів усе, – згадують старожили Шапші, – «печі, димарі клав, дахи на будинках перекривав, двері, столи, рами віконні робив, склив та встановлював, огорожі ставив… і дуже роботящий», але в дні великих свят ніколи не працював. І практично всі кажуть, що священник мав величезну пошану серед селян.


Оплату за роботу він ніколи не вимагав, брав скільки хто дасть. А якщо хтось не міг заплатити, батюшка не наполягав. Добросовісного та вправного пічника, який був у селі нарозхват, «поважав не лише народ, а й місцеве начальство». А коли робив у Церкві ремонт, віруючі йому допомагали. Він собі збудував будиночок під горою біля річки й жив там, «доки Церква була не зачинена, і в ньому все збереглося, як було при батюшці, навіть ікони на стінах». У свята отець Парфеній запрошував усіх у цей будиночок та пригощав обідом. Ніхто ніколи не бачив його п'яним, – згадують місцеві жителі.


Ієромонах Парфеній серед своіх духовних чад у с. Шапша, де він служив у 1948–1958 рр. У селі жили корінні жителі, що обрусіли за національністю – ханти


Ще розповідали про батюшку, «як про людину з тихою та лагідною вдачею. Ніхто ніколи не чув від нього грубого чи образливого слова. Поруч із ним жили черниці, приїжджали й священики; старожили згадують, як зустрічав їх отець Парфеній біля річки та звідти йшли всі хресною ходою». Батюшка виявив себе також як обдарований місіонер. «Як тільки замерзала річка (невелика притока Обі), він на конях їздив аж до Сургуту «дєрєвнямі» (~300 км): хрестив, вінчав, сповідав». «Завдяки просвітницьким працям старця цілі сім'ї язичників-зирян прийняли Православ'я». «Десять років прослужив батюшка в цьому невеликому сибірському селі. За ці роки довкола нього утворилася міцна православна громада».


Наприкінці 1950-х отець Парфеній навіть намагався відкрити Храм в Ханти-Мансійську, для чого придбав зроблений з колод будинок, але здійснити розпочате не вдалося: то були роки хрущовських гонінь на Церкву. Мати юнака Василія – Тетяна – стала першою помічницею отця Парфенія в Ханти-Мансійську. А коли він поїхав на нове місце служіння, Тетяну благословив збирати людей на молитву й надалі. За спогадами Галини, батюшка ще в ті роки передбачав, що в Ханти-Мансійську буде багато храмів.


У 1955 році патріарх Алексій I звів ієромонаха Парфенія в сан ігумена. Трохи пізніше, на жаль, дерев'яний Храм на честь св. Євфімія був закритий. «Всі мешканці знають, що Церкву закрили без їхньої згоди. Що вони не писали прохання про закриття Церкви, хоч і вмовляли їх написати, але ніхто не підписувався. Якщо таке прохання є, підписи підроблені. А батюшка був не таким, яким його виставили. А коли захотіли Церкву закрити, то все виставили, як хотіли, і зачинили», – згадують жителі Шапші.


«Ми батюшку просили залишитись жити в селі: будиночок є, робота буде, проживе. Батюшка сказав, що він давав обітницю служити Богу до кінця життя, а в Шапші в нього цю можливість відібрали, і він поїхав від нас. А зараз приїжджають халтурники та вимагають із нас за роботу, скільки захочуть, і платимо, іншого виходу немає». Потім Храм був переобладнаний у клуб, а в середині 1980-х він згорів. Нині тут стоять кам'яні житлові будинки.


Проте молитовний зв'язок жителів півночі з духовним отцем тривав ще багато років. Співробітниця пошти Лідія розповідала, як у наступні роки, вона приймала телеграми на ім'я ігумена Парфенія з проханням про треби.


У 1958 році батюшку направили служити в м. Тобольськ. Він був настоятелем цвинтарного Храму в ім'я Семи Отроків Ефеських, єдиному, що діяв у ті роки в місті. Отця Парфенія цінував правлячий архієрей і просив залишитися бути духовником єпархії. Полюбили батюшку й парафіяни, але через рік він повернувся на свою батьківщину в Україну, «залишивши після себе на сибірській землі добру пам'ять та безліч духовних чад».


Черниця Євпраксія згадуючи отця Парфенія відразу каже, що ігумен був високого духовного життя: лагідний, смиренний, глибокої віри, який вважав себе гіршим за інших. «Бачив кожну душу: її минуле, сьогодення та майбутнє. Це був чудовий священик».

Повернення на Батьківщину

Парфеній (Невмержицький Павло Йосипович), священнослужительНарешті довгоочікувана мрія отця Парфенія здійснилася, він приїхав в Україну на свіє рідне Полісся, край нескінченний соснових лісів, запашних луків та мальовничих озер і річок. А на пам'ять про православний Сибір привіз із собою додому частину мощей свт. Іоанна, митрополита Тобольського,** яка зберігається нині в Корецькому жіночому монастирі. На Житомирщини батюшка служив у сільських парафіях: у Харитонівці, Берестівці, В. Цивлі, Щорсівці (нині Білошиці). А з 1964 по 1979 роки, до виходу на спокій старець духовно опікувався мешканцями с. В'язівка Народицького району, де служив у невеликій дерев'яній Церкві Різдва Богородиці.


У Храм до отця Парфенія збиралося дуже багато людей. Проповідував він після прочитання Євангелія і досить довго. «Багато парафіян відчували, що полум'яне, викривальне слово подвижника було звернене особисто до них. Він використав будь-яку нагоду для того, щоб закликати людей до покаяння. Хтось, викритий у гріху з амвона, починав нове життя».


Його вважали безсрібником, він, як і раніше, відрізнявся винятковою працьовитістю, хоча був уже немолодим. Тримав до ста сімей бджіл, віск та мед роздавав людям, багато допомагав монастирям, зокрема Корецькому Свято-Троїцькому, котрий дуже любив і з 70 років постійно відвідував.


За спогадами Марти, уродженки с. В'язівка, старець мав у них велику повагу. «Отець Парфеній служив у нас дуже довго… О, який то був батюшка…», – повчально повторювала ця глибоковіруюча жінка. «Сам працював і в інших пробуджував бажання відновлювати святині… Згодом В'язівська парафія стала одною з найкращих у єпархії». Дивовижна молитовна атмосфера панувала в цьому старовинному Храмі ще довгий час після відходу улюбленого старця.


Мапа з місцями служби архимандрита Парфенія (Невмержицького)

Місце дитинства архімандрита Парфенія (с. Діброва) та храми, де він служив (с. В'язівка та Білошиці)


В єпархії він користувався великим авторитетом, як пастир і монах. «Жителі с. Бовсуни пам’ятають доброту отця Парфенія, його повагу до земляків». Під його моральним і духовним впливом ряд молодих односельців прийняли сан священика. Насіння, яке він посіяв у душах своїх чад, принесло добрі плоди. Його учні, продовживши справу свого духовного наставника – нести Благу звістку в серця людей, – удостоїлися любові та поваги в народі. Ігумен Парфеній також був мудрим наставником чернечого життя та багато років духовно опікувався сестрами Свято-Троїцького Корецького монастиря. Як колись його, в юнацьтві, вчили чернечого подвигу, так тепер і він зміцнював подвижниць у благочесті.


Зібравши сестер, старець ділився з ними своїм духовним досвідом, просив слухатися матінку ігуменію та закликав сестер до мудрості, обережності в духовному житті: «Блюди́те у́бо, ка́ко опа́сно хо́дите, не я́коже нему́дри, но я́коже прему́дри, иску́пующе вре́мя, я́ко дні́е лука́ви су́ть» (Ефес. 5,15). «Філософії тут не потрібно… [тільки] простота, скромність, смиренність». Він не любив торкатися зайвих для чернецтва речей: «…то все політика», – застерігав він. Бувало, що такі розмови тривали до півночі. Завдяки його молитвам статус монастиря згодом було підвищено. Поховати себе старець заповідав теж у Корецькій обителі.


У 1979 році патріарх Пімен поставив отця Парфенія в сан архімандрита. А наступного року «cтарець, за одкровенням згори пішов у затвор. Два роки подвижник не приймав людей, не топив піч, а зігрівався благодаттю Божою. Листи батюшці передавала через кватирку його духовне чадо, матінка Мелітіна. У затворі він відчував особливі осяяння, проникаючи духом у глибини Божі».


Бог дарував старцю довгий вік життя. Він дожив до перебудови, побачив, як починають відроджуватися храми та монастирі. За шість років до смерті старець повністю осліп і лежав у ліжку. До нього приходило багато народу з різних областей України за втіхою, духовною порадою та настановою. Він шанувався як прозорливий розсудливий пастир, але щоб приховати свої духовні дари, старець юродствував, а бувало відповідав алегорично, казками, нерідко це виражалося в зовсім незвичайних вчинках. Говорили, що він часом і сам не міг зрозуміти, чому робить подібні вчинки. Згодом отець Парфеній скаже: «Я думав, що прозорливий, а я юродивий». Господь благословив старця і даром зцілення, але зцілював він не всіх. Комусь пророкував швидке одужання, а комусь, навпаки, хворобу.


За порадою до нього приїжджало також багато ченців з Почаївської Лаври, а, пізніше, і з Києво-Печерської Лаври. Наставляючи молодих монахів, старец вважав, що послух для них – головна чеснота. З іншого боку він не хотів спотворювати такі високі поняття, як смиренність, послух, воля, любов. Старець вважав кожну людину вільною: «Вы́бо на свобо́ду зва́ни бы́сте, бра́тiе» (Гал. 5,13), а Церкву – не системою придушень та заборон, вона має говорити мовою свободи та любові, допомаючи своїм чадам порадою. Тому він закликав своїх парафіян до розсудливості та напоумлював за потреби: «Це твоя воля!..»


Господь дарував Поліському краю мужнього та чистого серцем сповідника, який показував приклад стійкого стояння за віру. В Овруцько-Коростенській єпархії віруючі досі з любов'ю згадують архімандрита Парфенія, можуть поділитися повчальними історіями, пов'язаними з його ім'ям і розповісти, як він ревно служив та палко проповідував.


На Успіння Пресвятої Богородиці в 1991 році cтарець востаннє відвідав свою улюблену Корецьку обитель, а через тиждень (4 вересня), після нетривалої хвороби в себе у В'язівці з миром відійшов до Господа, якого все життя нескінченно любив, якому Єдиному служив як сповідник, місіонер і пастир.

Настанови старця

«Якщо ми не будемо ходити до Церкви, то чим ми замінимо Церкву? Якщо ми не причащатимемося, то чим ми замінимо Причастя? Якщо ми не почитатимемо ікон, то на що ми будемо дивитися?»

* * *


«Мене за руку водять, але я духовно не сліпий. Я так вірю, як навчений, у Єдину Святу Соборну Апостольську Церкву. Як же ми підемо до штундів, коли там не читатимемо «Вѣрую во еди́наго Бога»? Там все буде інше».

* * *


«Поганий той птах, що гніздо своє брудить. Погані ті християни, що не дорожать чистою православної християнської віри [і] звідки вона походить… Нехай ми вже не так молимося, і так не постимось… [але] в стоянні і є перемога. Віра наша – перемога, без віри перемогти неможливо».

* * *


«Нас підштовхують до якогось нового стилю. Старий стиль, чому він постарів? Чому новий стиль?..»

* * *


«Польське Різдво. Чого ж воно польське? Польська Пасха. Чого ж вона польська? Русская Пасха. Русское Різдво. Чого ж воно русское?   Христове Різдво!»

* * *


«Від Церкви нікуди ні кроку. Жодних пророкім не треба прислухатися. Не треба шукати знамення. Прийшла до мене людина й каже: «Отець, ти мені скажи, що буде за 15 років?». Що буде… до ранку, чи це можна сказати? А то за 15 років. Я йому відповів: «А́лфа и Оме́га, нача́токъ и коне́цъ» (Откр.1,8). Хто має початок, той знає кінець». Апостол Петро говорив: «Ни бо́ во́лею бы́сть когда́ человѣ́комъ проро́чество, но от Свята́го Ду́ха просвѣща́еми глаго́лаша святі́и Бо́жiи человѣ́цы.» (2Петр.1,21)».

* * *


«Якщо в монастирі жити, то пам'ятай перший день, як ти прийшов, і врятуєшся».

* * *


«Вас ігуменія Наталія в Царство Небесне прямо жене, штовхає, а ви упираєтеся».

* * *


«Всі черниці мають зразком людей вчити… Наша справа… молитися, вірувати та дружно жити».

* * *


«Архімандрит Іона з Троїцького монастиря [з] Київ[а], він ніколи не дивився на людей, він дивився у своє серце… Навіщо нам дивитись у чуже серце? Ти дивися у своє серце. Твоє серце скаже. Чомусь чаклуни, всякі чарівники дивляться у воду… і кажуть твої гріхи. Я сам свої гріхи скажу, навіщо, щоб він мої гріхи говорив… Це заняття злих духів, спокусників… Стережіться білого біса, а не чорного. Білий гірший, ніж чорний».

Спогади про старця

Жила на Перековці одна багатодітна сім'я, батьки померли, діти залишилися самі, і Тетяна їх дуже шкодувала. Допомагала речами, продуктами. Один хлопчик із цієї родини, Борис, був горбатенький. Якось під час відспівування вона накрила хлопчика епітрахіллю батюшки Парфенія. А потім дивляться – горба немає. Ігумен обернувся та каже: «На твою віру, Тетяно».

* * *


Отець Парфеній неодноразово попереджав сестер: «Бережіть свою ігуменію, адже її можуть вкрасти». Сестри дивувалися: «Як можуть вкрасти ігуменію?» «Ось так. – відповідав старець. – Поставлять сходи і вкрадуть». Незабаром монастир обікрали, але особливо шановану ікону Божої Матері – Ігуменія обителі – за молитвами архімандрита Парфенія зняти не змогли. Лише оклади зірвали.

* * *


Матінка Г. дуже хотіла схуднути. Якось старець сказав їй: «Одним пояском підперезатимешся». Матінка захворіла й схудла дуже сильно.

* * *


В однієї жінки виявили пухлину. Діагноз поставили два професори, запропонували операцію. За благословенням вона звернулася до старця Парфенія, але батюшка не благословив: «Треба робити, але небезпечно». Через деякий час приїхала жінка вдруге, сказала, що боїться і знову просить молитви. Батюшка Парфеній покликав її ближче. Водить рукою по місцю, де була пухлина, і примовляє: «Апостол Марк (16,18) сказав так: «На неду́жыя ру́ки возложа́тъ, и здра́ви бу́дутъ», але не думай, що тебе Парфеній зцілив». По молитві подвижника через місяць пухлина зменшилася, через два зникла зовсім.

* * *


Іншу жінку старець помазав олією від мощів святителя Іоанна Тобольського. Коли вона приїхала дякувати старцю за зцілення, він свої молитви приховав: «Це не я, це святитель Іоанн Тобольський. Його і дякуй. А про мене нікому не кажи».

* * *


Коли Галина виходила заміж, батюшка благословив, хоч наречений її Ніколай і не був віруючим. Якось вони всією родиною поїхали на свято Ніколая Угодника до Шапші, потім думали піти на рибалку. Всі на Літургію, а чоловік Галини – комуніст: навіщо йому на службу? Так і пролежав у возі біля Храму. Після служби батюшка запросив парафіян обідати: ще встигнете, наловіть риби. Всі лишилися. А мама Галини нарікає: мовляв, зять невіруючий, що робити. Ігумен у відповідь: «Не хвилюйся, буде він ще прислужувати у вівтарі».


Минуло понад 50-ят років із того часу. У роки перебудови Ніколай поклав партквиток на стіл. А коли став приїжджати до Ханти-Мансійську архімандрит Зосима з Тобольська, то став у Храм ходити. А зараз справді прислужує у вівтарі Церкви на честь ікони Божої Матері «Знамення». Це перша Церква, яка була збудована в Ханти-Мансійську після 70-річного безбожного правління. А риби, до речі, того дня вони наловили стільки, скільки не чекали. «За молитвами ігумена Парфенія, – переконана Галина. – Майже всі в нашому роді віруючі».

* * *


Хтось незадоволений тим, що священник затягує службу поскаржився на нього правлячому архієрею, але при застричі старця з єпископом стався дивний випадок. Отець Парфеній вислухав мовчки владику, а потім раптом перекинувся. Про це росповідали парафіяни Храму, де служив батюшка».

* * *


При всьому своєму юродстві архімандрит Парфеній мав особливу духовну розсудливість. Згадує настоятелька Іверського жіночого монастиря ігуменія Іоанна: «Це був великий прозорливий старець. Я досі глибоко пам'ятаю багато його слів. Заради його благословення я і наважилася стати настоятелькою монастиря, коли було запропоновано. Адже за кілька років до своєї смерті він мені сказав: якщо священноначаліє тебе переводитеме кудись, не суперечи!


Станеш суперечити, і на цьому місці забереться благодать Божа. Ось слова старця й змусили мене скоритися, адже тягар настоятельки дуже тяжкий. Коли він уже сліпим приїжджав до нас у Золотоношу, матінка ігуменія залишала всі послухи, ми сходилися до Храму, слухали його. Це була велика «отрада и утешение».

* * *


Пройшло більше 30-ти років з моменту описуваних подій, на той час я вже ходив до Церкви, сповідався, каявся в своєму гріховному житті та що служив безбожній владі, був комуністом. У міській газеті з'явилася стаття, в якій розповідалося про архімандрита Парфенія, автор просив відгукнутися тих, хто щось пам'ятає. І тоді я почав шукати хоч якусь інформацію про те, як склалася подальша доля батюшки.


У серпні 1997 року я вперше поїхав паломником монастирями Росії та України. У паломництвах постійно питав про Парфенія (Невмержицького), дуже довго не міг знайти жодної інформації, але бажання знайти хоча б могилку отця Парфенія не залишало мене. В одній з таких поїздок до Почаївської Лаври в придбаній там книжці «Схимник» я нарешті знайшов інформацію про архімандрита Парфенія (Невмержицького), що він упокоївся у вересні 1991 році, проживши 91 рік, і похований на цвинтарі Корецького монастиря. Душа моя раділа.


І ось після Великодня 2018 року поїхав до Корецького монастиря. Мене дуже сердечно зустріли матінки Парфенія, Амвросія та Апполінарія. Вони разом зі мною зходили на цвинтар, показали могилу батюшки.


Я стояв біля могилки на колінах і просив вибачення, молився за упокій душі воїна Христового архімандрита Парфенія, який зазнав все – гоніння, наклеп, утиски, в'язниці, заслання, але обітницу дану служити Богові виконав до кінця днів.


Пом'яни, Господи, від житія цього старця, що відійшов, архімандрита Парфенія та у вічних поселеннях зі святими упокій. І мене, багатогрішного раба Василія, молитвами старця Парфенія вибач і помилуй.

* * *


Спогади матінки Стефани (Бандури), ігуменії Успенського Святогірського Зимненського ставропігійного монастиря: У 80 роках Господь сподобив мене зустріти великого подвижника нашого часу. Коли я тільки-но прийшла до монастиря, до нас приїжджав архімандрит Парфеній (Невмержицький) з Житомирської єпархії.


Фізіологічно він був повністю сліпий, але мав дар прозорливості. З першої нашої зустрічі з ним, він мені й передбачив моє ігуменство, коли я була ще тільки послушницею. А сказав він мені так: «Шити, білити, їсти варити, ой що ж ти робитимеш? А дітей будеш мати багато». Ось так рівно через 13 років і збулося його пророцтво, і справді все треба було починати спочатку…


У Корецькому жіночому монастирі здобули його мощі та готують до прославлення. Так як я є членом комісії з підготовки канонізації святих, то я, недостойна, ще й спромоглася поставити свій підпис у документі. «Дивні діла Твої, Господи!»

Джерела та література

1. Александров І.В. Архімандрит Павло (Невмержицький Павло Йосипович) (1900-1991) // Реабілітовані історією, наукове видання, під ред. Тронько П.Т. та ін. [27 т.]. Т. 7, ч. 2: Полісся. Житомир, 2015.

2. Александров І.В. Історія чоловічого Преображенського монастиря в урочищі Кип’яче Малинського району 1917-1934 рр. // Реабілітовані історією, наукове видання, під ред. Тронько П.Т. та ін. [27 т.]. Т. 7, ч. 2: Полісся. Житомир, 2015.

3. Александров І.В. Наші видатні земляки: Архімандрит Павло. 20 хвилин Житомир, новинний портал. 11.01.2021.

4. Архімандрит Парфеній. Чоловічий монастир Казанської ікони Божої Матері, Інтернет-ресурс, 11.2015.

5. Ігумен Константин. Чоловічий монастир Казанської ікони Божої Матері, Інтернет-ресурс, 11.2015.

6. Бесіди архімандрита Парфенія (Невмержицького) із сестрами Корецького Свято-Троїцького жіночого монастиря. Архів Корецького монастиря: аудіозаписи 1985 р.

7. Богослужіння архімандрита Парфенія (Невмержицького). Архив аудіозаписів різних років.

8. Державний архів Житомирськой області: ф. Р-363, оп. 1, сир. 1266; ф. Р-5013, оп. 2, сир. 13423, 23171.

9. Діброва (Лугинська селищна громада). Вікіпедія, Інтернет-ресурс, 2023.

10. Православні віруючі про архімандрита Парфенія (Невмержицького). Спогади різних років.

11. Сніжко М. Нищення святинь. Чоповичі (Житом, обл.). Літопис Волині, 1955. Ч. 2.

12. Стефана (Бандура), ігуменія. Улюблене місце – це мій монастир, 2021.

13. Тіміряєв Є.Р. Список священно- та церковнослужителів, уродженців та жителів Житомирської області, які зазнали гонінь у 1920–1950 роках // Православна Житомирщина, 2004. Червень-Липень. С. 7.

14. Центральний державний історичний архів України, Київ: ф.-182, оп. 1, сир. 295.


Іноземні:

1. Балабонкин И., свящ., Поливанова С.В. Мученики за веру на территории, входящей в состав Омской области в годы репрессий // V Региональные Кирилло-Мефодиевские чтения, посвященные 300-летию основания г. Омска, научное издание. Перо, М., 2016.

2. В деревне Шапша глава Ханты-Мансийской митрополии освятит Храм прп. Евфимия Великого. ИА Мангазея-Новая Югра, 14.04.2016.

3. Вера в опале, интервью со С.В. Поливановой, секретарем комиссии по канонизации святых епархии. Youtube-канал Ханты-Мансийской епархии, 2019.

4. Маланина Е.М. Страдания за веру Христову отца Модеста // Доклад на II межрайонных литературно-краеведческих чтениях, посвященных 102-летию со дня рождения Пузырева М.Д., 2017.

5. Памяти схиигумении Иоанны (Капитанцевой). Монастырский вестник, изд. Синодального отдела РПЦ, 11.2020.

6. Парфений (Невмержицкий Павел Иосифович) // БД ПСТГУ: Новомученики и Исповедники РПЦ XX в.

7. Поливанова С.В. Держали ключи от Церкви. Приход Храма Живоначальной Троицы, Интернет-ресурс, 2018.

8. Поливанова С.В. Свет Христов на Перековке. Православие, Интернет-ресурс, 1.11.2017.

9. Поливанова С.В. Туда, в недосягаемую высоту. Православие, Интернет-ресурс, 5.09.2018.

10. Санталова О.М. 4 сентября – память архимандрита Парфения (Невмержицкого). Приход Храма в честь иконы Богородицы «Знамение», Интернет-ресурс. Ханты-Мансийськ, 4.09.2017.

11. Санталова О.М. Церковь не в бревнах, а в ребрах». Юрга-Информ, Интернет-газета, 11.08.2014.

12. Трибушный Д., диакон. Верою побеждается все. Православие, Интернет-ресурс, 28.11.2016.



Примітки:

* Цитати зі Святого Письма наводяться церковнослов'янською мовою.

** Святитель Іоанн (Максимович), митрополит Тобольський і всього Сибіру (1651-1715) народився в м. Ніжині. Закінчивши Київську духовну академію, був у ній викладачем. Прийняв чернецтво в Києво-Печерської Лаври. У 1697 р., за одноголосним бажанням духовенства та мирян, посвячений у сан єпископа Чернігівського, де відкрив «колегіум» — першу в Україні духовну семінарію.
   У 1712 р. був призначений митрополитом Тобольським та Сибірським, де дуже активно керував своєю великою єпархією, успішно звертав інородців у християнство, велику увагу присвячував влаштуванню шкіл та викладанню в них. Сибірські жителі вшановують його пам'ять і розповідають про чудеса, що відбуваються біля його могили.

Контакти       


Життєпис старця Парфенія (Невмержицького), 2023 р.


Вгору